«Грузинський сценарій» починається не з Іванішвілі: що це означає для України

Єврокомісія констатує, що дії грузинської влади де-факто зупинили процес вступу країни до ЄС, а рішення уряду наприкінці 2024 року відклало відкриття переговорів до 2028-го. Це вже не прогноз, а зафіксований результат. Питання в тому, коли саме цей результат почав формуватися.

Грузія початку 2000-х була не просто корумпованою державою. Після розпаду СРСР, конфліктів в Абхазії та Південній Осетії, економічного розвалу й криміналізації країна для багатьох стала не спільним правилом, а територією виживання між чиновником, силовиком і знайомим, який може «вирішити». Показовий штрих із дослідження Світового банку: до реформ посада дорожнього поліцейського могла коштувати від 2 до 20 тисяч доларів хабаря — вкладення потім «відбивали» на водіях. Корупція була не збоєм системи, а способом її роботи.

Революція троянд 2003 року дала Міхеілу Саакашвілі майже революційний мандат на демонтаж цієї держави. Він мав відповідний інтелектуальний інструментарій: за даними Columbia Law School, навчався там як стипендіат Edmund S. Muskie Fellowship і здобув LL.M., вивчав право на докторському рівні в George Washington University, отримав у Страсбурзі диплом із порівняльного права прав людини.

Результати були сильними. За даними Світового банку, стару дорожню поліцію ліквідували: 16 тисяч працівників звільнили, а за кілька місяців замінили приблизно 2300 нових патрульних. Перебудовували податкову й митницю, енергетику, реєстраційні процедури, державні сервіси. Для людини це означало прості речі: поліцейський більше не зупиняє заради купюри, документ не потребує знайомого, державний офіс перестає бути місцем приниження.

Але блиск успіху приховав слабкість моделі. Легко виміряти кількість хабарів, час отримання документа, податкові надходження, довіру до поліції. Значно важче — страх, образу, готовність жити за однаковим правилом і відмовитися від особистого винятку. Система вимірювання бачила передусім те, що вміла вимірювати.

У листопаді 2007 року влада силою розігнала протести, запровадила надзвичайний стан, а силовики увірвалися до телеканалу Imedi та припинили його мовлення; Human Rights Watch задокументувала надмірне застосування сили. У 2008-му прийшла війна з Росією. У вересні 2012-го відео катувань і сексуального насильства над ув'язненими спричинили масове обурення напередодні парламентських виборів — Human Rights Watch називала ці матеріали підставою для незалежного розслідування.

На виборах 2012 року перемогла «Грузинська мрія» Бідзіни Іванішвілі — перший мирний демократичний перехід влади в незалежній Грузії. Виборцям не продавали повернення хабарів і старого даішника. Їм продавали нормалізацію, справедливість, мир і припинення надмірної концентрації влади. Відкат старої логіки майже ніколи не приходить під власним ім'ям.

Далі відкат став сучаснішим: проблеми незалежності судів і прокуратури, тиск на медіа та громадянське суспільство, дедалі жорсткіший політичний контроль. У 2024 році закон про «прозорість іноземного впливу» став для ЄС одним із маркерів демократичного відступу.

Чому реформи не стали незворотними? Бо суб'єктність реформатора може певний час компенсувати дефіцит суб'єктності системи — та не може замінити її назавжди. Саакашвілі мав волю хірурга і справді вирізав значну частину пухлини. Але операція не може замість організму прожити його наступні двадцять років. Сам Світовий банк, описуючи грузинський успіх, наголошував на потребі сильніших інституцій і системи стримувань та противаг як захисті від відкату. Грузинський досвід доводить не безглуздість інституцій, а те, що необхідне не означає достатнє.

Для України практичний висновок такий. Посадити кількох топкорупціонерів, захистити НАБУ і САП, створити правильний суд, обрати правильного президента, виконати вимоги ЄС — усе це потрібно, і еліти під час війни мають відповідати першими. Але якщо антикорупційна тактика не стане частиною стратегії переходу від культури приватного винятку до культури спільного правила, система й далі відтворюватиме попит на обхід цих правил. Найнебезпечніше — коли розчарування в одному сильному реформаторі породжує запит не на сильніші інституції, а лише на ще сильнішого реформатора.